Ніколи не любила іммігрантів. Усі ці «
Камінні хрести», «
Чуєш, брате мій, товаришу мій» - видавались мені зайвим пафосом та пафосним лицемірством. Блюзнірством (
яке прекрасне українське слово! Ну якою ще мовою можна так влучно виразити – навіть звучання його значуще).
Пам’ятаю якось давно (чи то в ліцейні роки, чи ще в школі) ми з мамою йшли повз палац «Україна», прикрашений прапорами усіх країв світу та якимось таким солоденько-патріотичним вітанням учасників якогось та щорічного всесвітнього форуму українських іммігрантів. І якось так мені гидко стало, чи що, я тоді ще сказала мамі щось типу «
Якщо вони так люблять Україну, то чому живуть в Канаді? Поверталися б назад. Легко любити Батьківщину здалеку, а ти спробуй жити тут, працювати тут, для неї – якої тоді заспіваєш?»
Десь так я завжди ставилась до іммігрантів.
Потім я навчалась у Швейцарії. Але це не те. Я завжди (
принаймні – з незабутніх ліцейних років, до того мені якось не спадало на думку про таке думати) хотіла повчитися за кордоном, бажано – в Європі, бо ж у них там є чому вчитися (
а ще в них дуже гарно, а мені ж вдома ніколи не сиділося). «Але працювати я буду тільки на Вкраїні!» - з непотрібним гонором додавала я.
А от днями (тобто вранці), збираючись на роботу під звичне «
Наше радіо», почула (не в перше!) пісню «
Летят перелётные птицы» Чіжа, а надто ті кілька рядків, які Сергій співав ламаною українською (а він же с Харкова!) – і раптом зрозуміла, що
я – іммігрантка.
При чому в самому гидкому сенсі слова! Я не переховувалась від переслідувань, я не шукала кращої долі від того, що не була потрібна вдома – просто так склалися обставини, так мені було легше (звучить дивно, бо ж усі начулися, як це мені було важко). В Україні лишилися мої батьки, мій брат, мої друзі, мій Луг насад, усі мої захоплення та нездійснені кохання. Але ж ні! Проплакавши якихось півдня над необхідністю обирати між Батьківщиною та роботою, я надихнулася оцим новим challenge’ем пожити на чужині…
А потім я захлинаюся щастям, вдихаючи запах київських каштанів, ступаючи бруківкою Хрещатика. Потім мені навертаються на очі сльози та перехоплює подих коли на тому самому «Нашему радіо» ставлять Океан Ельзи чи ВВ.
Я таємно радію (хоча й бурчу для вигляду), коли російські колеги підходять с проханням перевірити, чи правильно агентство переклало українською їхню рекламу.
Я втілюю й підтримую стереотипи про те, що українські дівчата щирі та гостині, що Київ – місто вічної весни й усе таке.
Я гордо несу в собі свою Україну через Москву та Шотландію – але чи перестаю від того бути зрадницею? і намагаюся не думати про це. Бо найогидніше (ні, найогидніше – що мені не дуже й огидно!), що якщо мені зараз запропонувати усе покинути й повернутися в Київ (на біса мені той проктер?) – я відмовлюсь. І навіть не через кризу й складнощі пошуку роботи. А просто тому, що мій сюжет тут ще не завершено. Бо тут на мене ще чекає продовження, й мені хочеться дочитати (дописати?) до кінця. Звісно, є в мене тут і друзі, є й ота невимовно близька й потрібна людина, яку я так і не змогла знайти в Києві (хоча познайомились ми саме в Києві). Хоча й це не те. Це той самий ірраціональний поклик, за яким я сюди поїхала (
мабуть, це ще гірша зрада: не за гроші, не з відчаю, не від слабкості – по дурості).
І все ж таки – я іммігрантка. Яка так само, як оті огидні й лицемірно-пафосні іммігранти, яких ніколи не любила – плачу за рідною землею, за рідною мовою (
бо в нас, насправді, багато всього найкращого в світі – наше повітря, наша музика, наш невгамовний характер, наші міста, наші люди – але все це починаєш бачити й розуміти на відстані).
Невимовно бракує мови. Ми – щасливі люди: ми з дитинства живимо двома мовами. І від того ж – нещасні.
Ви уявляєте що таке, жити в оточені людей, свідомість яких тече однією мовою? (проктероїдська - не мова, її не рахую) І від того, що мову їхня є однією з двох тобі властивих, вони не розуміють, чого ще тобі треба. І коли мова заходить про те, як минає час, і як хочеться щось по собі лишити – і так хочеться процитувати Ліну Костенко, і ти вже відкриваєш рота – як раптом розумієш, що вони не зрозуміють…
До чого це я все? Та ось, сиділа вдома, «лікувалась» (а на справді читала Стругацьких), як раптом почула по радіо
«Все буде добре» Вакарчука – й так пройняло, що схопила ноут (наївно сподівалась попрацювати ввечорі – так брехати собі!) й настрочила оцього поста, щоб завтра вивісити.
А висновок? Якщо хтось із вас, брати мої й сестри, захоче зробити приємно бідній іммігрантці, і ви не знатимете як, чи не знатимете, що подарувати на день народження чи на новий рік – подаруйте мені книжки українською. Можна класиків (
а місцевий люд дивується: «Що ж ви вивчаєте на літературі, якщо Пушкін і Толстой для вас – зарубіжна література?»), можна сучасних (
от тільки якщо «сучукрліт» - то від слова «сучасна», а не від того, про що пише Ірена Карпа). Вірші, фантастику, романи, казки… Усе солодко-українське. А можна й музику!